Географія України у віршах Миколи Вінграновського
Біографічна довідка
Микола Вінграновський — письменник, поет, актор і кінорежисер. Представник покоління «шістдесятників». Народився в місті Первомайськ на Миколаївщині. У студентські роки навчався кінорежесури в Олександра Довженка, після чого працював на кіностудії імені О. Довженка та знімав там фільми.
Свою поетичну діяльність Вінграновський розпочав у 1957 році з публікації у журналі «Дніпро». В його творчому доробку є поезії, присвячені пам’яті культурним діячам: поету Василю Симоненку, письменнику Василю Земляку, кінооператору Миколі Бикову, кінорежисеру Олександру Довженку та його дружині й кінорежисерці Юлії Солнцевій.
Лірика Вінграновського також вирізняється згадкою населених пунктів із різних куточків України. Особливе місце у віршах поета займають море, річки Дніпро, Дунай і Дністер, українське село. Пропонуємо детальніше розглянути це на прикладах.
Київ
У вірші «Київ» Вінграновський називає це місто «золотою столицею на срібнім березі Дніпра», яке попри складну історію та випробування надихає своїх жителів і надає їм мужності, світла, добра. Київ постає як «вікно у світ», що направляє на майбутнє. Поет поєднує духовність міста («духовна міра нації Дніпра») разом із образом воїна, який символізує сміливість і боротьбу. Цей воїн протиставляється образу «смерті, що тихомудро жерла нас віками». Водночас поезія завершується піднесено, утверджуючи силу вільного духу.
Київ
На срібнім березі Дніпра
Слов’янства золота столице,
Світанку мови і добра,
Вікно у світ стооке і столице,
Всі сто століть у скрути і жалі
Під небозвіддям згрозеної днини
Ти водиш серцем нашим мужні кораблі
З вітрилами на щоглі України.
Духовна міро нації Дніпра,
Високий воїне з мозольними руками,
Та смерть стара, неправда та стара,
Що тихомудро жерла нас віками, —
Прокля́та, про́клята, погибла — не гребе!
Ми більш не покручі, не блазні, не лакузи.
І вільний дух, і вільних дум союзи
Сьогодні наш заколосили герб.
Вірш «Мій Києве, гайда до неї» просякнутий іншим настроєм — відчайдушним і дещо похмурим. Події відбуваються в листопаді, коли місто перебуває «в багряно-сизому інеї». Ліричний герой звертається до Києва у пошуках розради та вирішення своїх проблем із жінкою. Цей текст вирізняється інтимністю через відверті зізнання ліричного героя, який втрачає надію, але водночас хоче віднайти щастя. Місто відіграє роль слухача, якому довіряють найсокровенніше.
Мій Києве, гайда до неї
Мій Києве, гайда до неї.
Гайда, мій Києве-листопад —
В багряно-сизому інеї,
У сизо-збурену небопадь
Здійми мені хоча б якесь
Літатенятонько нещасне.
Мій Києве, надія гасне.
У тремі серця я увесь.
Забуті, стишені жінки!
Як я вас знаю і не знаю…
Вже стільки літ я забуваю
Одних очей два їжаки.
Що варте ще одне страждання
До всіх вминулених страждань,
І вічне, вічне поспішання
На свято серця і жадань!..
Читайте також: Як Микола Зеров писав про Київ
Якщо ж говорити про більш конкретні локації в Києві, то Вінграновський писав про Золоті ворота:
До Золотих воріт ти ходиш. Не ходи —
Там з неба дощ. В горосі твоє плаття.
1975
Ці рядки складаються з деталей, які разом передають схвильованість ліричного героя. Дощ може вказувати на проблеми в житті, тож герой хоче застерегти дівчину, щоб вона не йшла до того місця.
У Вінграновського є ще один вірш, в якому ліричний герой закликає кохану людину поїхати з Києва. «Важке, підтале серце» ліричного героя прагне змін, відпочинку й інших місць. Слова про те, що «кожен рік — раптовий» натякають на швидкоплинність і спонтанність життя. З кожним рядком бажання героя втекти з міста накопичується. Він хоче до природи, «на дині і на сливи». Напруга в поезії наростає, але розвіюється в кінці: «Не зчулись ми, як все своє доспали…» Тобто герої втратили можливість поїхати з Києва. А слова «Аби ще день… але пропав і день» говорять про незворотність часу та те, що змінити вже нічого не вийде.
Поїду з Києва
Поїду з Києва. Важке, підтале серце
На води і на зорі понесу —
Поїдьмо з Києва! Потрохи пронесеться,
Заміниться на тульку й ковбасу,
На кофти імпортні і на лиман ранковий,
На голос мій — він висвіжіє там!..
Поїдьмо з Києва, бо кожен рік — раптовий,
Поїдемо і станемо на стані
Я так люблю тебе, що вже не маю сили,
Що тої сили наче й не було…
Прибудьмо з Києва на дині і на сливи,
На світ святий, на серце і чоло…
Нікуди не поїдемо… Пропали…
Аби ще день… але пропав і день…
Незчулись ми, як все своє доспали,
Як доспівали всіх своїх пісень.
Канів
Неподалік від Києва є місто Канів, про яке Микола Вінграновський згадував у вірші «Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю». Канів у цій ліриці символізує повернення до першооснов і пошук самого себе.
Водночас образ коня «з Дніпра-Дунаю», який тут є ключовим і до якого звертається ліричний герой, кожен читач може трактувати по-своєму. Прикметна в цій поезії роль природи, адже для ліричного героя важливий Дніпро, кручі, гаї, земля, які разом формують ландшафт України.
Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю
Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю?
Зацокоти мені, коню-птах!
Може, я долю свою заспіваю
Десь попід Каневом у житах.
Літаки минаючи й вокзали,
Над землею диблячись увись,
По дорозі серця ми скакали,
Теплий пил тривог моїх куривсь…
І глибоким гордовитим ржанням
Крізь державні далі над Дніпром
Ти в’їржаа у світ моє кохання
І закляк на кручі між дібров.
І коли у розпачу хвилину
Гриз я землю з болю у гаю,
Ти будив копитом Україну
Й журно ржав на молодість мою.
Де ти, мій товаришочку чалий?
За твоїм і за моїм життям
Ще тоді удвох ми помічали
Глибину життя і майбуття…
Буде тобі сіно, і до сіна,
І земля барвінкова, й поріг,
А мені — дружина й Україна,
Сто тривог і тисяча доріг!
Львів
Один із віршів Миколи Вінграновського пов’язаний зі Львовом, на тлі якого розгортається історія кохання ліричного героя.
Рядок «І світанок Данила, і вечір Франко» нагадує про історію міста. Річ у тім, що король Данило Галицький заснував Львів у середині XIII століття та назвав на честь свого сина Лева. Натомість письменник Іван Франко провів тут значну частину життя разом із родиною. Більше про це редакція Topos розповіла в матеріалі «“Батько працював до 1–2 в ночі”: деталі побуту Івана Франка у спогадах його дітей».
Ліричний герой називає Львів «місто-любове», що надає віршу ніжного настрою, і говорить до нього: «…дорогі нам навіки ті, хто десь за тобою, ті, хто зараз тут є!» А холодні відтінки, які згадуються в поезії, створюють меланхолійну атмосферу: «сходить вечір на сине, на сизе й сумне», «на блакитному лузі», «в хвилини блакитношовкові», «на сивавих дощах».
Львів описується як «велике місто», тоді як сама планета, що має його в собі, названа «маленькою». Це подано як гра слів: «На маленькій планеті у великому місті». Для ліричного героя, чиї спогади зосереджені у Львові, місто може здаватися масштабніше за саму планету.
Повернення до Львова
I
Десь далеко-далеко, що лиш слово домове,
Десь глибоко-глибоко в стародавньому дні,
Обізвався твій голос, моє місто-любове,
Твоє ніжне крило пролітає в мені.
В цьому нашому світі, у плинкім нощеденні,
В цьому нашому світі, де доля терпка,
Моє місто-любове, нам з тобою священні
І світанок Данила, і вечір Франка.
Доки сняться нам сни, доки сняться нам ріки
І марнота марнот по душі не снує,
Моє місто-любове, дорогі нам навіки
Ті, хто десь за тобою, ті, хто зараз тут є!
II
На маленькій планеті у великому лузі
Сходить вечір на сине, на сизе й сумне.
На шовковому вальсі, на блакитному лузі
Як давно і недавно ти любила мене.
Як раптово в хвилини блакитношовкові, —
Іще рух! іще крок! іще подих грози! —
Зацвіли твої пальці першим цвітом любові,
Зацвіли твої очі першим цвітом сльози…
Відчорніли в саду переспілі пасльони,
Ззимували сніги ув обійми ріки…
Та порожні мовчать на цепах телефони,
Та над ними порожні летять літаки…
На маленькій планеті у великому місті
Сходить вечір на синє, на сизе й сумне.
На сивавих дощах в сполотнілому листі
Як далеко-давно ти любила мене…
Чернівці та Гуцульщина
У творчому доробку Миколи Вінграновського також є вірш про Чернівці та Гуцульщину.
Тут ключову роль відіграють птахи: над Чернівцями літають ворони й голуби, а погляд у гуцулки «чорнокрилий, як птича тінь».
Рух у цьому ліричному творі швидкий і стрімкий: гойдаються Карпати, а разом із ними й люди та все те, що оточує їх навкруги.
Над Чернівцями вороняччя
Над Чернівцями вороняччя,
Над Чернівцями голуби,
І поетичним щастям плаче
Михайла погляд голубий,
І сміх, і шепіт серцю милий,
Гуцулки погляд чорнокрилий,
Як птича тінь, небесна тінь!
Під небом зустрічі й розлуки
Карпатських вин таємні руки
Нам загойдали далечінь.
І час гойдається, і гори,
І день, і ніч, і щастя, й горе —
Чи не гойдаємось і ми?
В зіницях просторінь безмежна,
Як світ у птиці під крилом,
І — качка дика, обережна —
Нога гуцулки під столом…
Читайте також: Один день у Чернівцях очима Ольги Кобилянської
Вінниця
У кінці поеми «Ніч Івана Богуна», присвяченої добі Хмельниччини, Микола Вінграновський пише про Вінницю. Це свідчить про зв’язок цього міста з довгою історією:
Поміж ядер, гармат, і возів, й казанів
Від Дунаю, Дністра і до Дону
На плечах жебраків,
на плечах козаків
Домовина
іде
додому.
То мене несуть, ще й коня ведуть,
Кінь голівоньку хиле,
В пережовклих степах золоту каламуть
Вітер з Вінниці хвиле.
Українське село
Крім конкретних населених пунктів, у ліриці Вінграновського присутнє українське село. Хоча поет не описує його конкретно, у ньому відчувається певна самобутність.
За селом на вечірній дорозі…
За селом на вечірній дорозі
У промінні осіннього сонця
Я зустрів своїх батька-матір.
1964
Населені пункти у творчості поета
У своїй ліриці Микола Вінграновський часто звертається до образів українських міст і села. При цьому вони розташовані в різних регіонах, описуються різноманітними способами, а самі вірші мають несхожі між собою ідеї. Завдяки цьому читачі можуть порівняти їх і простежити, чи змінилися ці населені пункти в сучасності.
