Глибоке коріння та кришталевий голос: маршрут пам’яті Ніни Матвієнко Києвом
Ніна Матвієнко — це далеко не просто ім’я в музичних енциклопедіях. Це «Золотий голос», який у часи жорсткої радянської цензури зумів пронести автентичну українську пісню, очистивши її від штучних «шароварних» нашарувань. Вона була жінкою-символом, чий тембр змушував багатотисячні зали затихати майже в молитовному мовчанні.
Цей маршрут — це спроба почути місто очима людини, яка розуміла мову землі ледве не на генетичному рівні. Редакція Topos media склала для вас плейліст цим маршрутом.
1. Родинна оселя на Печерську
Локація: Район вулиці Лаврської
Маршрут починається у тихих завулках Печерська, де повітря здається густішим від близькості святинь. Неподалік Лаври розташований триповерховий маєток, який десятиліттями був епіцентром культурного опору. Це вже не просто дім — це «територія свободи», яку створив етнограф Іван Гончар і яку продовжила берегти Ніна Митрофанівна разом із чоловіком Петром.
Якщо ви зупинитеся біля огорожі цього саду, де навесні квітнуть фруктові дерева, здається, ніби з-за розлогих гілок досі лине її «Колискова». Ця мелодія, м’яка, як вечірній туман над Дніпром, особливо пасує до місця, де приватне життя співачки ставало частиною великої історії. У цих стінах вона приймала шістдесятників, тут вела нескінченні розмови про долю України, і саме тут її голос звучав найтихіше — для дітей та онуків, вплітаючись у шелест листя.
2. Музей Івана Гончара
Адреса: вул. Лаврська, 19
Кілька кроків — і ми біля «другої домівки» співачки. Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» був для неї місцем сили. Тут зберігаються тисячі артефактів — від весільних скринь до автентичних строїв, які Ніна Митрофанівна знала буквально на дотик. Вона часто заходила сюди вже не як артистка, а як «жива частина» цієї культури, ніби зливаючись із простором.
У залах серед мовчазних ікон та вишитих рушників її голос знаходив свою природну стихію. Коли вона виходила тут на імпровізовану сцену, простір наповнювався потужним життєствердним звучанням «Ой, роду наш красний». Ця пісня тут — вже не просто фольклор, а маніфест спадковості. Голос Матвієнко ставав мостом між архаїчним минулим і тривожним сьогоденням, нагадуючи кожному відвідувачу: ми не випадкові на цій землі, за нами стоять покоління, що співають нашими вустами.
3. Студія хору імені Г. Верьовки
Адреса: бульвар Тараса Шевченка, 50/52
Ми переносимося до будівлі, яка пам’ятає Ніну ще зовсім юною дівчиною з Житомирщини. У 1968 році тут почалася велика трансформація. У цих залах, за зачиненими дверима репетиційних класів, вона гартувала свій природний дар у горнилі суворої професійної дисципліни. Це був час пошуку: як залишитися собою в рамках величезного академічного колективу?
Саме тут, серед багатоголосся легендарного хору, вперше чітко й самотньо злетіла її «Дикі гуси». Ця композиція стала символом її творчої долі: навіть у складі хору її голос завжди залишався вільним птахом, що летить над очеретами, шукаючи свій власний шлях. Проходячи повз сьогодні, прислухайтеся — можливо, крізь шум сучасного бульвару ви почуєте відлуння тих перших сольних партій, що змінили історію української естради.
4. Жовтий корпус КНУ
Адреса: бульвар Тараса Шевченка, 14
Для Ніни Митрофанівни спів ніколи не був лише вокальною технікою — це була філологія духу. У 1975 році вона заочно закінчила факультет української філології саме тут. Жовтий корпус пам’ятає її як старанну студентку, що заглиблювалася в діалектологію та давню літературу. Вона прагнула не просто співати пісню, а розуміти її етимологію, її ритуальне коріння.
Її виконання пісні «Сміються, плачуть солов’ї» на вірші Олександра Олеся — це найкращий доказ того, як інтелект і освіта перетворюють народний спів на високе мистецтво. Тут, у стінах університету, вона навчилася працювати зі словом як ювелір. Музика вплітається в класичну поезію, створюючи тонке мереживо, де кожна нота підкріплена знанням рідної мови. Для неї українське слово було не інструментом, а живою стихією.
Читати також: У стінах червоного університету.
5. Національна філармонія
Адреса: Володимирський узвіз, 2
Завершується наша подорож на схилах Дніпра, біля білої колонади Філармонії. Колонна зала імені Миколи Лисенка з її унікальною акустикою була ідеальним обрамленням для Матвієнко. Тут вона не потребувала мікрофонів чи спецефектів — лише світло душі й голос, що здіймався під стелю. Тут проходили її найважливіші вечори, де вона збирала аншлаги, перетворюючи концерт на спільну молитву.
Але тепер це і місце сакрального прощання. У жовтні 2023-го саме сюди прийшли тисячі киян, щоб подякувати своїй легенді. В ту мить над Володимирським узвозом панувала тиша, яку пронизувала лише «Квітка-душа». Ця пісня стала її останнім цілунком Києву. Вона досі відлунює в кулуарах Філармонії, нагадуючи нам, що земний шлях закінчився, але її світло залишилося в кожному з нас, як проростає квітка крізь найважчий ґрунт.
Порада для читачів «Топосу»: Не намагайтеся пройти цей маршрут швидко. Дайте кожній локації час відкритися вам. Дозвольте музиці в навушниках стати вашим провідником і пам’ятайте: цей шлях — не про смерть, а про безсмертя голосу, який навчив цілу націю знову чути себе.
Слухати плейліст маршруту можна у Spotify.
