Мистецтво, поля й тиша Богданівки — один день очима Катерини Білокур
Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року в тихому селі Богданівка на Київщині, у родині простих селян, де життя визначали тяжка праця й повсякденна боротьба за виживання. Змалку вона відкрила для себе світ кольору й форми, самотужки навчилася читати й писати, а малювання стало її внутрішнім голосом і віддушиною. Катерина творила серед полів і садів рідного села, використовуючи саморобні пензлі та фарби, зібрані з природи, відтворюючи красу квітів, пейзажів і людей із надзвичайною точністю й ніжністю. Попри відсутність формальної освіти, її талант привернув увагу спершу в Україні, а згодом і за її межами, принесши їй звання Народної художниці України у 1951 році. Все життя Катерина залишалася в Богданівці, де в тихій самотності її полотна наповнювалися світлом і теплом рідної землі.
Ранок у селі Богданівка починається з ніжного світла, яке тихо пробігає по долині. Там, де простягаються левади й поля, починається день Катерини Білокур — художниці, чиє серце завжди належало природі, її барвам і формам. Вона ніколи не покидала рідного села, і саме тут, серед нескінченних квітів і небесних просторів, формувався її власний, унікальний погляд на світ.
Катерина не мала професійної художньої освіти, але з дитинства черпала з навколишнього середовища образи, які невтомно відкривалися її очам. Вона малювала вуглинками на клаптиках тканини, виготовляла пензлі з котячого волосся, а пастель робила з природних барвників. Коли хтось казав їй, що мистецтво — це не про сільську дівчину, вона просто сприймала це як виклик.
Перед початком нового дня вона прогулюється подвір’ям, вдивляючись у далечінь, де квіти дикі, мов думки, рясно вкривають коси лугів. Світло рано вранці грає на пелюстках майорців, мальв та маків, і саме це світіння Катерина покликала в своїх картинах. Вона не рвала квітів для своїх робіт, бо завжди казала: «Квітка має душу», а жива краса не терпить насильства.
За столом у своїй хатині день розпочинається з полотна й фарб. Кожна пелюстка вимальовується з уявного світла, ніби запрошуючи глядача увійти в мовчазний діалог з природою. На стіні висять ескізи, лінії та тіні, що нагадують про ранні роки, коли ще не було виставок, а лише тиша й прагнення творити.
Сільський двір та ранкові тіні
Далі Катерина виходить у двір, де в повітрі пахне вологим полем і свіжою землею. Тут вона помічає все, що прагне відтворити на полотні: кожну зірочку польових квітів, кожен відтінок трави, кожну гру світла і тіні. Саме природа була її вчителем, наставником і натхненням.
Живопис її ніби створювався сам, неначе саме село Богданівка жило в її пензлях. Вона часто прогулювалася стежками села, збираючи у думках композиції майбутніх картин, відчуваючи кожен поворот стебла чи кожну лінію горизонту. Світанкові тіні й шелест трави ставали частиною її творчої мови.
Перші визнання й несподівані листи
У якийсь момент серце мисткині відгукується на голос поезії, яка звучить не лише в природі, а й у словах.
Навесні 1940 року, почувши по радіо спів Оксани Петрусенко з піснею «Чи я в лузі не калина була», вона сідає за стіл і пише листа до співачки. До конверту кладеться малюнок символічного, живого, немов сама душа українського краю, куща калини.
Цей лист, написаний за простим сільським столом, звучав наче дзвінок у великий світ. Завдяки Петрусенко про Білокур дізнаються важливі люди мистецьких кіл, і вже невдовзі її роботи потрапляють на першу персональну виставку в Полтаві.
Виставка налічувала всього одинадцять полотен, але справляла сильний ефект, адже люди вперше бачили щось, що не схоже на академічні твори, а мало власну життєву енергію й щирість.
Обід серед польових барв
Після полудня Катерина повертається до своєї майстерні. Тут, за дерев’яним столом з напливами старих фарб і розмитим полотном, вона продовжує працювати над композиціями, які згодом називатимуть «Цар-колос» чи «Береза». Її фарби — це ритм її життя, дихання степу та колір землі й неба.
У цей час старі сусіди можуть зайти до неї, привітно посміхаючись або ж просто мовчки дивлячись, як майстриня працює. Бо її мистецтво і для них є невід’ємною частиною того самого простору, що оточує село: важкий труд, тиха радість у малих моментах, нескінченний рух світла й зміна сезонів.
Глибоке осмислення твору
Увечері, коли сонце опускається за обрій, Катерина пильно вдивляється у свою роботу. Вона працює над кадрами, де кожна квітка, ніби людина, має свій характер і долю. Ті плаття із пелюсток, ті ніжні контури — кожне полотно здається розповіддю про життя, про нескінченний діалог людини і природи. У її картинах сім’я, земля й поле переплітаються в складний, але гармонійно звучний простір.
Вони розповідають не лише про красу рослин, а й про глибинні почуття: ніжність до рідної землі, повагу до праці, усвідомлення свого походження і його значення для творчості.
Ніч, тиша й світло квітів
Коли над Богданівкою опускається ніч, Катерина вимикає світло лампи і виходить на поріг. Над нею — небесна тиша, а в серці — кольорове світло її картин. Вона так і не виїде з рідного села, адже не мала паспорта, а за тих часів селян не випускали без дозволу, і її мистецтво назавжди залишилося прив’язаним до тієї самої землі, яка годинами розповідала їй свої історії.
Рік за роком її життя стає свідченням, що талант і відданість можуть пробити навіть найміцніші бар’єри. Художниця, яка навчилася сама, яка прожила все життя серед полів і трав, створила власний всесвіт мистецтва. Її картини зберігають ті емоції й барви, що вона носила в душі щодня.
Сповіщення: Від тернопільського села до світових галерей – Topos