Пастка для геніїв: як харківський будинок «Слово» став крематорієм української культури
У Харкові, за сучасною адресою вулиця Культури, 9, стоїть п’ятиповерховий житловий будинок, контур якого згори чітко повторює літеру «С». Її було обрано не випадково, адже вона символізувала першу літеру слова «слово». Спроєктований наприкінці 1920-х років як затишний кооператив для еліти української культури, він мав стати раєм для творців. Натомість будівля швидко перетворилася на безжальну пастку для тих, кого ми сьогодні називаємо Розстріляним відродженням, і стала справжнім пеклом і крематорієм української інтелігенції.
Як з’явилася ідея створення будинку
Щоб зрозуміти, чому виникла потреба в такій будівлі, варто повернутися у 1920-ті роки, коли Харків був столицею Радянської України. Намагаючись утримати контроль над країною, більшовики оголосили політику «українізації», через що до міста з’їхалися сотні молодих і амбітних талантів. Проте їхні побутові умови були жахливими. Письменники змушені були тулитися в сирих підвалах, ділити одну кімнату на кількох людей, спати на підлозі та писати свої майбутні шедеври на підвіконнях.
Яскравим прикладом був Павло Тичина, що мешкав у крихітній комірчині за редакційним туалетом журналу «Червоний шлях». З меблів у нього була лише табурет, а замість ліжка купа газет, прикритих ковдрою. Саме через цей побутовий хаос Остап Вишня (справжнє ім’я — Павло Губенко) організував житлово-будівельний кооператив «Слово», щоб вибити для колег-митців гідне житло.
Будівництво просувалося важко. Письменники зводили дім за власні кошти та використовували найякісніші матеріали, але в 1929 році гроші закінчилися, і процес повністю зупинився. Вихід знайшовся навесні того ж року, коли делегація українських авторів поїхала до Москви на «Тиждень української літератури». Під час цієї подорожі українська делегація розповіла Сталіну про недобудову, і він за особистим розпорядженням негайно виділив державну позику кооперативу. Натомість митці зобов’язалися виплачувати її протягом наступних 15 років.
Будинок мрії для письменників
Архітектор Михайло Дашкевич, який займався проєктом, створив унікальний архітектурний гібрид. Ззовні будівля повністю відповідала суворим канонам авангардного радянського конструктивізму: вона мала чітку геометрію, лаконічні фасади без жодної ліпнини та функціональну форму літери «С», яка вдало захищала внутрішній двір від міського шуму. Проте зсередини це був справжній буржуазний модерн з елітарним рівнем комфорту. Замість звичних аскетичних радянських «комірок» Дашкевич спроєктував 66 великих квартир (переважно 3- та 4-кімнатних) з величезними вікнами для максимального освітлення та високими стелями, що сягали понад 3 метри.
Для звичайних радянських людей «Слово» здавалося чимось неймовірним. У будинку функціонувало централізоване опалення і працювали телефонний комутатор, дитячий садок і навіть спільна їдальня, покликана звільнити митців від «побутового рабства». У підвалі облаштували пральню та душові. Ба більше, на пласкому даху будівлі створили справжній солярій — цементований майданчик для засмаги із вмонтованими безпосередньо у стіни душовими. Дорослі письменники соромилися такої розкоші й рідко піднімалися туди, а от для їхніх дітей дах став улюбленим місцем розваг. Син відомого драматурга Миколи Куліша, Володимир, пізніше згадував, що коли вони розповідали про солярій на даху у школі, їм просто ніхто не вірив.
Як жила творча еліта
Розподіл омріяних квартир відбувався через чесне жеребкування, де всі мешканці тягнули папірці з номерами. Винятком стали лише керівники кооперативу — вони мали привілейоване право першими обрати собі житло й забрали дві найбільші квартири, площа кожної з яких становила майже 100 квадратних метрів.
Цікава доля спіткала квартиру № 5 на першому поверсі, яка згодом отримала статус «мандрівної». Її першим господарем став поет Леонід Чернов, який свого часу об’їхав Індію, а після його передчасної смерті від туберкульозу туди заселився знаменитий арктичний мандрівник Микола Трублаїні.
Атмосфера в будинку вирувала специфічна. Письменники «Слова» обожнювали полювання, тому дім був буквально переповнений собаками. Наприклад, Остап Вишня тримав трьох мисливських псів і величезного дога завбільшки «з добре теля», для якого навіть виділив окрему житлову кімнату. Микола Хвильовий виховував трьох собак, яких із притаманним йому гумором назвав радянськими бюрократичними абревіатурами: Пом (Помічник), Зав (Завідувач) і Бух (Бухгалтер).
Як будинок «Слово» став крематорієм української культури
Невдовзі комфорт, який так тішив мешканців, радянські спецслужби перетворили на ідеальні умови для стеження. Чудова акустика, що раніше заважала Сосюрі, тепер дозволяла чекістам чітко фіксувати кроки й голоси сусідів зверху. Кожен телефон у квартирах був підключений до єдиного внутрішнього комутатора, що давало змогу без зусиль прослуховувати приватні розмови. Ба більше, майже весь обслуговуючий персонал будинку — від двірників і прачок до кочегарів — був ретельно завербований органами й чітко фіксував, хто, коли й до кого ходить у гості. Під шаленим тиском радянської машини агентами ставали й деякі з мешканців, які починали писати доноси на своїх друзів і колег.
Коли самобутня українська культура почала остаточно переростати тісні радянські ідеологічні погляди, Кремль перейшов до її повного демонтажу. Чекісти штучно вигадали масштабну політичну справу — так звану «Українську військову організацію» (УВО). Хроніка терору в будинку розпочалася ще в 1932 році, коли заарештували Івана Багряного. У травні 1933 року влада забрала Михайла Ялового, колишнього президента літературного об’єднання ВАПЛІТЕ. Наступного дня, 13 травня 1933 року, чітко розуміючи невідворотність власного арешту та помічаючи жах навколишнього Голодомору, у своїй квартирі № 9 застрелився Микола Хвильовий.
Репресії набирали обертів катастрофічно: до 1938 року мешканців 40 квартир із 66 було репресовано. Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Михайль Семенко та десятки інших видатних діячів були розстріляні восени 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії. На місце замучених і страчених митців радянська влада поспіхом заселила лояльних чиновників і слухняних авторів, які без докорів сумління користувалися меблями й унікальними бібліотеками своїх розстріляних попередників.
Чому історія будинку не закінчилася
Сьогодні будинок «Слово» залишається звичайним житловим домом. На його фасаді встановлено велику меморіальну дошку з іменами репресованих мешканців. Його історія триває й зараз через криваву, нерозривну тяглість поколінь.
Під час Другої світової війни німці розквартировували тут своїх офіцерів. А рівно через 90 років після початку радянського терору, 7 березня 2022 року, Росія знову прийшла нищити українську культуру. Унаслідок артилерійського обстрілу Харкова російськими військами фасад будинку «Слово» було серйозно пошкоджено уламками, а шибки у квартирах, де колись творили й страждали українські генії, вибило потужною вибуховою хвилею.
Проте стіни будівлі вистояли, продовжуючи нести в собі пам’ять про те, що методи російського імперіалізму не змінюються століттями — змінюється лише їхня зброя: від розстрільних маузерів НКВС до сучасних смертоносних снарядів.
