Один день очима відвідувача Книжкового Арсеналу 2026
Повсюди книжки. Мистецький Арсенал — монументальна цегляна споруда, і, щойно переступаєш його поріг, масштаби будівлі починають дезорієнтувати. У суботу, 30 травня, цей простір живе у власному ритмі. Родини з дітьми, студенти, літні подружжя, письменники, видавці, читачі — усі рухаються між локаціями, звіряються з програмою, шукають потрібну залу або затримуються біля стендів довше, ніж планували. Потік відвідувачів захоплює і тебе. Через деякий час уже перестаєш обирати маршрут свідомо. Один стенд приводить до іншого, випадково почута розмова — до нової дискусії, а пошук однієї книжки завершується кількома несподіваними знахідками.
Ближче до обіду людей стає ще більше. Біля стендів із новинками збираються черги. Саме в цей момент особливо гостро відчувається масштаб фестивалю. Здається, ніби значна частина міста на кілька днів перемістилася під арсенальні склепіння, щоб говорити про книжки, слухати авторів, сперечатися про культуру та шукати нові сенси. І, можливо, саме тому тут так легко відчути себе частиною великої читацької спільноти.
12:30. Розмова про культуру та національну безпеку
О пів на першу заклопотаний натовп ущільнюється в залі. У повітрі висить питання, яке сьогодні болить кожному: чи на часі культура під час війни? Віктор Ющенко бере слово, і його відповідь лунає не як строгий маніфест національної безпеки:
«Коли ви візьмете політичну карту світу, ви побачите там десятки держав. Зверніть увагу: 95–98% із них — держави національні. Якщо ви підібрали ключі до нації, ви підібрали ключі до суб’єктності своєї держави. А що творить націю? Відкрийте будь-який словник — політичний, дипломатичний. Нація — це спільнота. І на першому місці завжди стоїть мова. Тільки національна мова робить вас суб’єктною нацією… Ліна Василівна писала і пише: “Нації помирають не від інфаркту. Нації помирають, коли в них забирають мову”. Я хотів додати: уявіть, що з вашої пам’яті вмерла культура. Чи бачили ви коли-небудь націю без культури? Ні. Тому я стверджую: культура — така ж суб’єктність вашої незалежності, як і мова, як і пам’ять, як і наші герої».
Він закликає не сприймати нашу історію та спадщину — ту ж Трипільську цивілізацію, яка на тисячоліття старша за Грецію, — як звичайне хобі. Це фундамент виживання. Зала відповідає одразу, оплески виникають ще до того, як він встигає закінчити думку. Спочатку десь збоку, потім хвилею, від ряду до ряду, і вже за мить увесь простір наповнений цим гулом. Я стою і плескаю разом із усіма, відчуваючи дивну суміш полегшення та відповідальності. Полегшення — бо хтось нарешті назвав речі своїми іменами. Відповідальність — бо тепер із цим треба щось робити. Виходити звідси і робити.
Кавовий квест наосліп
Виходячи із зали після промови Віктора Андрійовича, я відчувала гостру потребу трохи видихнути, перетравити почуте і просто перезавантажитися. Для цього катастрофічно потрібен був кофеїн. Орієнтуючись на стійкий аромат обсмажених зерен, який дивовижним чином пробивався крізь густий запах друкарської фарби, я рушила на пошуки заповітного горнятка.
Але Книжковий Арсенал у суботу не залишає багато шансів на швидку перерву. Біля кавової точки на мене чекала велетенська черга. Люди стояли плечем до плеча, терпляче чекаючи, обговорювали почуте на дискусіях і перегортали сторінки щойно придбаних книжок. Потік рухався повільно, і ти мимоволі стаєш частиною цього процесу.
Найкумедніше те, що у цьому заклопотаному хаосі ніде не було цін. Взагалі. Я витягувала шию, намагалася зазирнути за спини людей, відшукати поглядом бодай якусь дошку з меню чи невеликий аркуш паперу з цифрами над головами бариста — марно. Жодних підказок. Черга рухалася вперед виключно на довірі. Усі просто стояли, готові віддати будь-яку суму за ковток гарячого капучино, аби лише триматися на ногах і мати сили рухатися далі. Коли нарешті підійшла моя черга, довелося замовляти навмання, підкоряючись особливим законам цього дня: тут цифри не мають значення, головне — процес і атмосфера.
Тримаючи в руках гаряче горнятко, я знову пірнула у нескінченний цегляний лабіринт Арсеналу, який усе ще ніс мене кудись разом із натовпом.
14:00. Виставка «Українська класична проза: 25 найкращих оповідань»
Після гучного виступу і безперервного людського потоку я випадково заходжу до зали з Авторською сценою і раптом зупиняюся.
До цього часу всі кімнати Арсеналу зустрічали мене м’яким, теплим жовтим світлом. Але тут усе навколо затоплене глибоким синім кольором. Це синє світло діє магічно, миттєво заспокоюючи, змушуючи зупинитися і нарешті видихнути. Хаос і поспіх залишаються десь далеко. Тільки тепер, серед цієї тиші, я отримую змогу роззирнутися навколо.
На стінах висять роботи з проєкту «Українська класична проза: 25 найкращих оповідань». Усі витримані в єдиній плакатній естетиці: обмежена, але кричуще контрастна палітра: глибокий бірюзово-зелений, насичений червоний, білий і чорний. Пласкі форми, жорстка геометрія, майже гіпнотичні повторювані патерни. Завдяки такому візуальному рішенню класична література постає несподівано сучасною і позбавленою звичних музейних асоціацій.
Особливо привертає увагу ілюстрація до «Арабесок» Миколи Хвильового. Яруси червоних індустріальних арок, бліді безликі постаті та щільне тло, що нагадує матрицю, створюють образ міста, побудованого на русі, напрузі та внутрішньому неспокої. Чистий урбанізм, рваний механістичний ритм міста й бунтівного тексту.
Зовсім інакше прочитано «Запорожців» Івана Нечуя-Левицького. Тут немає звичних образів, які традиційно супроводжують козацьку тематику. Натомість тривожне червоне тло, крізь яке вертикально проростають зелені стебла латаття, затискаючи в пастці білі хрести, фрагменти блідих облич і темні силуети, що тримаються за голови. Чиста містика, занурення на дно історичної пам’яті, де переплітаються міф і національна трагедія.
Ці роботи ніби вступають із текстами в діалог. Вони доводять, що наша літературна спадщина — не засипаний пилом архів, а жива, стильна і глибока суперсила, здатна говорити з сучасною людиною її мовою.
15:30. Презентація «Листування Софії Яблонської та Винниченків»
Трохи оговтавшись, я рушаю на подію, де історія оживає через приватні листи. На сцені: Оксана Павленко, упорядниця Оксана Щур та літературознавець Ростислав Семків. Розмова розгортається навколо архіву, який поступово перетворюється на справжній психологічний детектив.
Оксана Щур ділиться своїм захопленням від знахідки:
«Там було те, що робить просте листування між двома людьми книжкою — там була жива історія, там була динаміка… Це було схоже на інтелектуальний роман, який пишуть самі персонажі, реальні люди, і вони ще не знають, чим це закінчиться».
Особливо цікаво спостерігати за тим, як на сторінках цих листів поступово руйнується образ самовпевненого Винниченка. Якщо читати лише його щоденники, може скластися враження, ніби молода Яблонська приїхала і сліпо закохалась. Але її відповіді відкривають значно складнішу й іронічнішу особистість. Водночас Винниченко постає тут блискучим ментором. Він першим помічає її талант, щедро ділиться порадами щодо письма та допомагає відшліфувати галицьку говірку до літературної норми.
Це зазирання в творчу лабораторію авторів нагадує, скільки праці, сумнівів і взаємної підтримки стоїть за літературою, яку ми звикли бачити вже завершеною.
Детальніше про подію та книжку ми розповіли у матеріалі Інсайди з презентації книжки «Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченка та Розалії Винниченко (1928–1935)»
Нести свою свободу
Цьогорічний Книжковий Арсенал залишає по собі не лише важку торбу з новими виданнями, а й чітке усвідомлення того, наскільки важливою є культура в час, коли країна змушена боротися не лише за території, а й за власну пам’ять, голос і право розповідати свою історію.
Для людини, яка щодня занурена у створення туристичного, культурно-історичного медіа, це має особливу вагу. Я звикла дивитися на мапу України через історії людей, які жили, творили, кохали, помилялися й залишали після себе слід. Ми просуваємо туризм через унікальні історії великих культурних діячів, які жили, любили й творили в цих просторах. Для нашої команди культура та історія — це не застиглі музейні експонати, а живі, пульсуючі маршрути.
Тому багато сказаного на Арсеналі сприймалося не як абстрактні роздуми про культуру, а як нагадування про сенс щоденної роботи. Коли Віктор Ющенко говорив про культуру як основу державності, я думала про те, наскільки важливо допомагати людям відкривати власну країну через її контексти, історії та пам’ять.
Цей день на фестивалі нагадав, що кожен написаний текст, кожна розказана історія великого діяча і кожна відновлена деталь минулого є кроком до збереження нашої непохитної суб’єктності.
