1982 кілометри

Ще п’ять років тому я вважав що потрапити до Англії українцю було майже неможливо. Однак зараз, якби я зустрів п’ятнадцятирічного себе, та сказав, що навчаюся в британському університеті й прожив тут понад чотири роки, я би відповів: «Це фальш».

Мені зараз дев’ятнадцять, а в жовтні виповниться аж двадцять років! Досі буває складно повірити, що я провів своє юнацтво поза Україною, перебуваючи тут з травня 2022 року. Все почалося з наляканих молодих очей, аеропорту, та аркушу паперу з іменем моєї матері. Сівши всі разом в автомобіль —я, мати, молодший брат і спонсорка Клер, — ми вирушили в подорож, яка триває й досі.

Переді мною відкрився новий, незнаний світ: лівосторонній рух, лондонські хмарочоси вдалині, перші слова англійською зі справжньою англійкою. І Клер мене розуміла! Схоже, кілька років приватних уроків англійської нарешті були справді корисними. Одночасні відчуття розгубленості, легкої наляканості та цікавості залишили по собі незабутню дорогу до будинку, про який ми не знали нічого.

Прибувши до мальовничого села поблизу містечка Тонтон, що знаходиться у Сомерсеті, ми оселилися в окремому будинку поруч із будинком спонсорів, який з’єднувався з основною будівлею скляним тунелем. Це був новий, унікальний досвід адже ми жили у будинку, який в середньовіччі слугував стайнею, з панорамним видом на гай.  Дім спонсорів — це старовинне фермерське угіддя, огорнуте бузком та ліанами, збудоване ще у XV столітті.

Упродовж наступних кількох днів, ми адаптувалися до нового середовища та познайомилися із сім’єю інших українців по сусідству. Тут я познайомився з першим другом у Британії, з яким ми мали навчатися в одній школі. Також я був надзвичайно здивований, що разом з цією сім’єю проживала артистка Антоніна Матвієнко, яка виявилася доброю та відкритою до знайомств людиною.

Читати також: Глибоке коріння та кришталевий голос: маршрут пам’яті Ніни Матвієнко Києвом

Через кілька тижнів, ми з моїм першим другом закордоном прибули до середньої школи на ознайомлення. Це було щось неймовірне — школа на перший погляд навіть не виглядала школою. Величезне подвір’я, шкільна уніформа, спеціалізовані будівлі для кожного предмета — все виглядало по-новому й незвично, адже українські школи мають зовсім інший вигляд.

Коли заступик директора показував нам школу, я помітив що ми ловили погляди усіх учнів, які були на уроках. Їхня цікавість перетиналася з моїми бігаючими зіницями, і ми досліджували одне одного — від чорного взуття кожного з учнів, аж до локонів та пасом на головах. Було відчуття що вони знали: до школи прибудуть нові учні з України.

Через кілька днів я вже зайняв місце за партою. Повністю нова мова, зміна кімнат на кожному уроці, різні діти на кожному з предметів — дивина для того хто мав уроки лише у двох кімнатах в Україні. До всього цього ще додалося банальне нерозуміння вимови багатьох учителів та перехід з дев’ятого до десятого класу.

Від усіх цих чинників я був шокований і не розумів, що навколо мене відбувається. На щастя, я зміг швидко адаптуватися завдяки викладачам та, на моє превелике диво, однокласникам, які постійно прагнули підтримувати зі мною розмову та подружитися, незалежно від того, наскільки «крутими» вони вважалися.

Мене зустріли з теплом, завдяки чому до кінця навчального року я вже впевнено використовував свої знання, здобуті в Україні, виконуючи нудні домашні завдання з англійської мови.

Влітку я познайомився з українцями з округи та самого міста. Ми всі швидко здружилися, оскільки нас об’єднували спільні речі —  туга за домом, дослідження нового, та адаптація до світу, в якому ми не знали скільки перебуватимемо. Серед цих українців, я знайшов друзів, які супроводжували мене протягом непростого періоду перебування в Тонтоні, а деякі з них стали найближчими та найкращими людьми, яких я коли-небудь зустрічав і з якими й досі тісно дружу.

Упродовж останніх двох навчальних років я готувався до іспитів, які визначали, до якого коледжу я зможу вступити. Однак, окрім цього, я продовжував інтегруватися в англійське суспільство, Це був рік, коли я починав розуміти, що попри підтримку оточення, життя не ставало легшим, адже спілкуватися з англійцями ставало складніше.

Це відбувалося через те, що ми сильно відрізнялися. Під час зближення з людьми, я починав відчувати себе другом місцевих жителів, однак через недостатнє розуміння менталітету та ще не зовсім вільне володіння мовою мені здавалося, що я не в тому місці, де повинен бути. Попри постійні слова підтримки, я відчував, що ці слова були порожніми.

Через це я зрозумів, що мені варто більше зближуватися зі співвітчизниками, які розуміють мене так само, як і я їх. Це був нелегкий період у житті — іспити на носі, постійне навчання та сум за українськими Карпатами. Попри все, рік минув доволі швидко, й залишив по собі чудові спогадами.

Це усвідомлення водночас і надихало мене вірити в майбутнє, і породжувало страх, оскільки я ще тоді не знав і не розумів, чи залишуся українцем, якщо все й надалі розвиватиметься так само. Чи дім уже не буде домом? Чи бори в горах не будуть рідними, а на зміну їм прийдуть зелені британські пагорби?

Попри ці хвилювання, я продовжував жити. Я зумів скласти іспити та вступив до бажаного коледжу. Ми переїхали безпосередньо до самого міста Тонтон, тепер — у наш орендований будинок, подякувавши спонсорам, які прийняли незнайомців у свій дім.

Я зміг знайти нових друзів-українців поза Тонтоном. Я почав їздити до сусіднього міста Ексетера, даючи волю молодій енергії, гуляючи цілий день на вихідних та досліджуючи нові простори. Це був час, коли я почав спілкуватися з великою кількістю нових людей — як у коледжі, так і поза ним. 

Я приєднався до Асоціації українців у Девоні, до якої періодчино їздив на заходи, спілкуючись з українцями та не втрачаючи зв’язку з Україною. Це був період, коли я по-справжньому зрівнявся з носіями мови у вмінні спілкуватися та розумінні їх, а іноді навіть перевершував їх. 

Я зрозумів: попри те, що я став частиною англійського суспільства і певна його частина стала моєю невід’ємною складовою, я не забув, що я українець, а моя любов до України була і є набагато більшою, ніж до повномасштабного вторгнення Московії.

Я почав вивчати українську культуру і основними напрямами для мене стали українська пісня, мова та поезія. Я розпочав не просто вивчати та переспівувати пісні українських класиків, про яких я раніше навіть нічого не знав, а заглиблюватися в історію та глибше розуміти боротьбу проти загарбництва, яка стояла за рядками пісень, за їхнім красивим змістом, за аркушем паперу.

Це змінило моє поняття про Україну та ставлення до неї. Це поняття починало дозрівати до повноцінних плодів. 

Одночасно з цим, з’явилися сумніви щодо правильності моїх думок. Головне питання, з яким я й досі борюся, — це мораль. Іноді мені душу розриває сумнів: чи правильно вихваляти та любити Україну, навіть не перебуваючи там? Розуміючи, що я знаходжуся за тисячі кілометрів від дому, у безпеці від бомбардувань, тоді як тисячі військових гинуть щоденно, чи я точно перебуваю в правильному місці? Чи повинен я також переживати ці самі страждання разом із людьми в Україні? Чи я не став занадто далеким від теперішніх реалій України, зблизившись з англійським життям?

Моя відповідь на це питання — це моя ціль: вивчитися в Британії та зі своїми набутими знаннями повернутися в Україну, щоб використати їх заради процвітання неньки.

Однак хвилювання всеодно не покидають мене, бо залишається відчуття невизначеності щодо майбутнього. Я не знаю, чи взагалі зможу повернутися до вільної України.

Одночасно з цим, питання осілості також підкидає олії у вогонь. Будучи тут уже чотири роки, я почав пускати коріння в Англії. Для мене відчуття дому змінилося — прибуваючи на канікули назад до Тонтона, я відчуваю легке тепло, що тліє в серці. Рідний міст над річкою, рідний тихий канал, рідні квіти в парку — я відчуваю, що я у правильному місці.

Коли я востаннє був в Україні, старі та теплі спогади промайнули перед моїми очима. Попри це, лежачи на своєму старому ліжку, я відчував себе гостем. Я не бачив звичного виду з нічного вікна. Від усвідомлення цього, мені стало трішки сумно: для мене Сомерсетські сади та пагорби також стали рідними та породжують щастя. 

Іноді думаю, чи варто знову з’їжджати з дому та все починати наново в майбутньому. Можливо, варто одружитися тут з українкою, завести сім’ю та жити тихим та спокійним життям?

Однак відчуття ностальгії залишило в мені спогад про стару хату, про сизі Карпати, про широкі плаї, які назавжди закарбувалися в моєму серці. Я зрозумів, що там де є я, там і є мій дім. Де я житиму, там і буде мій дім, але батьківщина залишиться незамінною у серці. 

З цим баченням я подався до університету. Я зрозумів: якщо я справді хочу досягнути чогось більшого — не тільки особистих цілей, а й цілей на благо української мрії — мені потрібне якісне навчання та знайомства з потенційними майбутніми однодумцями для досягнення мети.

Я вирішив податися до Оксфорду. Я мріяв про це ще будучи в Україні — навчатися в одному з найпрестижніших університетів світу. І це стало майже можливим. Недосяжна мрія могла стати реальністю.

Цьогоріч, я спробував долучитися до комітету спілки, однак не зумів перемогти на виборах. Але я не здаюся та не впадаю у відчай через поразку, оскільки це не програш, а набуття досвіду. Оскомина пройшла швидко, і це надихнуло мене стати ще активнішим учасником українського руху, щоби потрапити до комітету наступного року. 

Нещодавно я розпочав співпрацю з місцевим представником влади, який активно працює з Українцями та сприяє їхньому визнанню у Британії. Завдяки йому, та зусиллям багатьох інших людей міста Бристоль та Одеса стали партнерами до Дня Незалежності України. Це великий крок для співпраці та зміцнення зв’язків між Україною та Королівством.

Перший офіційний обмін досвідом відбувся через два дні після підписання угоди — тоді з Одеси приїхали двоє оперних співаків, скрипалька, піаніст та ведуча концерту. Я зміг познайомитися з багатьма активними учасниками суспільства, що стало ще одним кроком уперед і наблизило мене до звя’зку з Україною.

Додаючи до сказаного, на День Незалежності та через кілька днів після нього я виступав перед людьми, співаючи укрїнську пісню. Я надзвичайно пишаюся цим, адже не кожен зміг би наважитися співати перед публікою.

Думаю, що сміливість та активна діяльність роблять мене українцем і гуцулом, чим я пишаюся. 

Кажучи загалом, я радий, що проживаю та навчаюся у Сполученому Королівстві. Я маю тут багато того, чого не мав в Україні: надійних друзів, людей, які готові підтримати в момент лиха, та, порівняно з тим, що було в Україні, хороше фінансове становище, за якого мені не доводиться щодня працювати на полі та доглядати за худобою.

Попри це, для мене питання України є одним з найпріоритетніших у житті, навіть попри те, що я не перебуваю там. Попри складне життя в Україні, любов у моєму серці до рідної землі залишилася, і я дуже очікую на момент, коли зможу знову випити води зі звору, вилити свій голос на кичерах та зануритися у пахощі хвої.

Я хочу повернутися назад, але стати кращою версією себе, допомагати своїм людям, та відновлювати Україну після героїчної перемоги!