Знайти себе далеко від дому

Повномасштабне вторгнення припало на середину мого першого року навчання у Великій Британії (Підготовчий рік перед вступом до університету Foundation Year). Я приїхав сюди за власним бажанням і встиг лише один семестр насолоджувався справжнім студентським життям за кордоном: вечірками, безсонними ночами — це був найлегший період у моєму житті. На зимові канікули я приїхав до Києва й уже спланував повернення у квітні, якого так і не сталося. 

Найтяжчим у той час було відчуття, що я ніяк не можу допомогти рідним. Мені доводилось заспокоювати себе й робити вигляд, ніби все гаразд, щоб продовжувати навчання, якого я так сильно хотів. Тоді я почав багато курити електронні сигарети й майже на кожній перерві робив це в туалеті разом з одногрупниками. Якось один із них попросив у мене електронну сигарету, і саме у цей момент до нас зайшов працівник університету. Вину я взяв на себе, і мене змусили віддати студентський квиток на розгляд справи перед усім класом. Після занять до мене підійшли, вибачилися і дозволили курити біля вікна на сходах, якими ніхто не користувався.

Це дивно, але саме тоді я відчув розуміння, якого дуже потребував. Викладачі проводили зустрічі зі студентами з України (і чомусь також із росії), говорили, що завжди готові підтримати нас у важкий момент і поговорити з нами. У Великій Британії інакше розуміють добробут і психологічну підтримку людей у скрутні часи. Я дуже радий, що замість звичайних слів про “Звертайтеся, якщо щось потрібно!” мене зрозуміли без зайвих посянень і просто дали можливість дотримуватися ритуалу, який допомагав мені знаходити сили переживати ті страшні дні.

Ще близько року я перебував у депресивному стані, через який перестав спілкуватися зі своїми друзями-іноземцями. Я не товаришував з одногрупниками, ні з ким не розмовляв, окрім кількох знайомих, і намагався знайти себе поза університетом. Згодом я випадково дізнався про українську спільноту при університеті, до якої спочатку долучався не часто. Її учасники організували перегляд документального фільму про Каховську катастрофу, де я познайомився з іншими цікавими українцями.
Я почав більше цікавитися життям спільноти, долучився до волонтерства  на українських демонстраціях і зрозумів, що громадська діяльність — це моє. 

Найголовніше — мені вдалося й далі насолоджуватися студентським життям. Я кинув курити, став менше пити й рідше ходити на вечірки. Але сьогодні щастя для мене — це працювати на користь українців, створювати ініціативи й організовувати заходи, які робитимуть українців у Великій Британії щасливішими.