Історія про Україну
Я народилась та виросла в своєму рідному Маріуполі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, мені було 15 років. Я прокинулась звичайного дня, готова йти до школи, але більше туди уже ніколи не піду. Ми з родиною потрапили в блокаду міста й залишалися там протягом 20 днів (усі ті 20 днів із фільму «20 днів у Маріуполі»). Мій будинок згорів ущент за сім днів до нашої евакуації. Як добре, що на час блокади ми з мамою переїхали до бабусі, щоб бути всі разом. У цю квартиру ракета влучить рівно через два дні після нашої евакуації. Нарешті виїхавши, ми не мали жодного плану. Ми переїжджали з країни в країну, намагаючись залишитися хоч десь. У свої 16 років я намагалася якомога краще зберегти своє ментальне здоров’я.
Я дуже багато малювала, зображуючи свої страхи в ілюстраціях на планшеті та на папері. Згодом, у травні 2022 року, ми з родиною переїхали до Естонії. Друзів я там так і не знайшла, бо до школи не ходила. Моїми друзями стали велосипед, скетчбук і телефон із соц мережами, куди я викладала смішні дописи про безтурботне життя, хоча в насправді турбот було багато. У якийсь момент ми спробували переїхати з Естонії до Греції, але після місяця перебування в країні мусили повернутися назад.
У грудні 2022 я вперше опинилася у Лондоні — місті, про яке навіть не могла мріяти. Я виросла в неповній родині, де мама працювала на трьох роботах щоб дати мені все найкраще, а тепер якимось чином я гуляла біля Біг Бену та збирала лайки за фотографію з червоним автобусом.
А час вступати до університету все наближався, як і хвиля мого стресу. Я обирала між навчанням в Англії та Австрії. Я відчайдушно вчила німецьку мову, паралельно готуючись до двох мовних іспитів одночасно.
Цей період був найважчим у моєму житті. Батьки не підтримували мого рішення вступати на архітектурний факультет, бо вважали, що це «це неперспективно і треба йти на менеджмент». Написання мотиваційних листів, у яких я взагалі нічого не тямила.
|Фото: з особистого архіву
Створення творчих портфоліо за двома різними критеріями. І нескінченні роздуми про те яку країну мені все таки обрати. І тут мене беруть одразу всюди. Водночас і щастя і шок. Сімнадцятирічна я мала прийняти рішення, яке визначало б усю мою долю. Я обрала Англію. На той момент цей варіант здавася вигіднішим і легшим, та й в Австрії мені не дуже сподобалося.
Нарешті я переїхала до Брістоля й зможу жити окремо! Тепер треба дуже постаратися, щоб знайти друзів. Я ніколи раніше не спілкувалася з британцями свого віку. Мені було дуже важко зрозуміти їхній сленг і жарти. Я почувалася третьою зайвою. Потроху почала дружити із сусідами по гуртожитку. Багато вчилася та намагалася виділитися на курсі. Отримувала хороші оцінки. Потроху життя ставало дедалі кращим. А потім я зустріла перших подруг-українок. Долучилася до створення української спільноти в університеті. Ми організовували перші заходи, а я допомагала з рекламою на посаді медіа публікаторки. Я стала відчувати себе більш наповненою та відкритою до всього нового
Через півроку я познайомилась з президентом української спільноти центрального університету Брістоля. Його звали Ігор, і він був дуже смішним. Я закохалася.
Українська спільнота процвітала. Ще через півроку мене обирали наступною президенткою. За рік роботи ми з комітетом створили найкращі спогади мого життя.
Завдяки спільноті я познайомилася з українцями з усієї Великої Британії. Ми дуже багато подорожуємо та відмічаємо всі свята! Також я багато танцюю.
Я учасниця головної команди з хіп-хопу в університеті, і ми щороку виграємо всі нагороди:)
У мене з’явилися дуже класні друзі на курсі. Я нарешті вивчила англійську до такого рівня, що можу показувати себе справжню та бути такою ж смішною, як і в розмовах українською. Я абсолютно щаслива.
Сьогодні я — найкраща студентка свого курсу. Цього літа я працюю над двома архітектурними проєктами, а також створюю нову архітектурну спільноту, адже залишила посаду президентки української спільноти заради знайомства з новими людьми. Я дуже рада продовжувати рухатися вгору.
Озираючись назад, я згадую ту маленьку шістнадцятирічну себе й розумію, що насправді вона була зовсім не маленька. Я й досі думаю, що ще не виросла й недостатньо роблю для свого благополуччя, але насправді завжди робила більше, ніж могла від себе очікувати.
