По слідах Василя Стуса

Прізвище «Стус» ми здебільшого зустрічаємо у підручниках, новинах, документальних фільмах… Можливо, ми навіть звикли чути його тільки там, але його історію можна побачити й наживо — у місцях, де він жив, працював, писав і ухвалював свої найважливіші рішення. Це маршрут довжиною через усю країну: від тихого подільського села до великого міста, від студентських аудиторій до місць, що стали символами українського опору. 

Рахнівка, Вінниччина

Старші діти в родині Стусів вже відчули складність передвоєнних і воєнних років, а 1933-й голод лишив гіркий слід у пам’яті селян, хоч родина Василя змогла його пережити завдяки власній корові та зробленим запасам. Життя тут трималося на крихкому балансі між працею, терпінням і взаємною підтримкою.

Сьогодні Рахнівка — невелике, спокійне село з вузькими, тихими вуличками, де й досі збереглися сліди старих подільських садиб із черепичними дахами та глиняними стінами. Тут, на території місцевої школи, яка межує з колишньою садибою родини Стусів, розташований музей Василя Стуса. Він займає дві кімнати. Одна знайомить відвідувачів із життям і творчістю поета, інша — відтворює його перебування на засланні, із елементами тюремної камери та колючим дротом на стінах. Експозиція включає побутові речі родини, світлини, одяг, рукописи та навіть колиску поета. Тут можна завітати до музею, прогулятися шкільним подвір’ям та оглянути пам’ятник поету-шістдесятнику.

Донецьк (колишнє Сталіно) 

Наступна точка на карті — Донбас. У спробі втекти від бідності, колективізації та репресій родина переїздить до індустріального міста Сталіно (нині Донецьк). Замість полів — терикони та бараки. Замість спокою та тиші — міський ритм та гул вагонів. Тут Стус іде до школи, яку закінчує зі срібною медаллю, і переживає трагедію: 1944 року гине його брат Іван. 

Донецьк — це також студентські роки. Історико-філологічний факультет педагогічного інституту, літературне об’єднання «Обрій», години в бібліотеці. Він читає Ґете й Рільке, пробує перекладати, шукає власний голос. У 1959 році публікує перші вірші в «Літературній Україні».

Саме тут сформувалося його гостре усвідомлення того, як українська мова поступово зникає з міського простору, витісняється на периферію. Це досвід життя між двома культурними реальностями, що згодом стане однією з внутрішніх тем його поезії й громадянської позиції. 

У 2014 році місто опинилося в епіцентрі збройного конфлікту: проросійські виступи, проголошення так званої «ДНР», а згодом — тривала окупація. Вулиці, якими ходив Стус, навчальні заклади, де він навчався, опинилися в зовсім іншій реальності — із новими символами та законами. Тож наразі ця зупинка радше точка пам’яті на карті, ніж реальна туристична локація. 

Горлівка, Донеччина

Далі — Горлівка, місто в центральній частині Донеччини. Саме тут на початку 1960-х Стус викладає українську мову в російськомовній школі. Це не просто робота, а щоденне протистояння системній русифікації. У листах він писатиме про відчуття безперспективності та про те, що нація втрачає коріння.

Нині, як і Донецьк, Горлівка — тимчасово окуповане місто. Із 2014 року воно перебуває під контролем російських сил і фактично ізольоване від українського адміністративного простору. Через постійні обстріли частина інфраструктури пошкоджена, багато мешканців виїхали. Сьогодні доступ для туристів до цієї локації неможливий.

Київ

Переїзд до Києва, 1963 рік, вступ до аспірантури Інституту літератури. Стус поселяється в гуртожитку на бульварі Академіка Вернадського. Київ відкриває інший масштаб: Клуб творчої молоді, дискусії, літературні вечори. Він працює над дисертацією та готує першу збірку «Круговерть».

4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» відбувається прем’єра фільму «Тіні забутих предків». Під час показу Стус разом із однодумцями публічно протестує проти арештів української інтелігенції. За що у травні 1980-го року його арештують вдруге.

У Києві він одружується з Валентиною Попелюх. Тут народжується його син Дмитро. У цьому місті й роки тимчасових робіт: архів, шахта, будівництво, конструкторське бюро. І водночас — найінтенсивніше творче зростання.

1)Проспект Перемоги

2) Лук’янівське СІЗО

    Січень 1972 року. Перший арешт. Стуса утримують у Лук’янівському СІЗО в Києві. Саме тут, у камері попереднього ув’язнення, народжується збірка «Час творчості». Ця будівля — одна з найстаріших тюремних установ у Києві, її історія бере початок з ХХ століття. Протягом десятиліть Лук’янівське СІЗО стало місцем, де утримували не лише кримінальних злочинців, а й політичних в’язнів та інтелектуалів, чий голос кидав виклик радянській владі. 

 Лук’янівське СІЗО й досі функціонує як слідчий ізолятор, тому відвідування камер для туристів неможливе. В окремих випадках всередину можуть потрапити студенти в навчальних цілях. Такі візити організовують для здобувачів профільних спеціальностей — наприклад, факультету слідчої та детективної діяльності. 

3) Вулиця Чорнобильська 

Байкове кладовище

У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року поет-шістдесятник помирає у карцері табору на Уралі. Але маршрут не завершується там. 19 листопада 1989 року його прах перепоховано в Києві, на Байковому кладовищі.

Байкове — фінальна точка цього шляху. Тут, на ділянці №33, поруч із Юрієм Литвином та Олексою Тихим, спочиває поет, який повернувся додому вже після смерті. 

 У просторах між Рахнівкою, Донецьком, Горлівкою, Києвом, Лук’янівським СІЗО та Байковим кладовищем розгортається ціла біографія. Це шлях людини, яка відстоювала внутрішню свободу навіть у несвободі. Її незалежність народжувалася всередині й ставала позицією.

Більше про те, як міста впливали на творчість Стуса, зокрема Харків, можна прочитати в матеріалі «Харків крізь поезію Василя Стуса».