Моє життя у Великій Британії
Я переїхав з України до Великої Британії на початку повномасштабної війни. Тоді я ще не до кінця усвідомлював, що цей переїзд означатиме для мене і як надовго я залишаю рідний дім. Усе сталося дуже швидко. Я виїхав з України, опинився у Великій Британії й раптом мав якось будувати нове життя, розуміючи, що звичне для мене життя все ще триває десь далеко від мене.
Звісно, сам переїзд і всі пов’язані з ним клопоти були непростими, але найважче мені було впоратися з усім психологічно. Думаю, я недооцінив, наскільки цей досвід мене змінить. До війни я був екстравертом. Мені подобалося знайомитися з людьми, спілкуватися, кудись вибиратися й проводити час у компанії.
Однак після переїзду до Великої Британії я майже повністю втратив бажання з кимось спілкуватися. На довгий час я замкнувся в собі. Я створив власну маленьку бульбашку й найкомфортніше почувався саме в ній. Мені не надто хотілося заводити друзів чи знайомитися з новими людьми. Я просто хотів, щоб мене залишили в спокої. Озираючись назад, думаю, що мені просто потрібен був час, аби осмислити все, що сталося. Так минуло близько двох років, а можливо, навіть двох із половиною. Потім поступово почало повертатися бажання спілкуватися, знайомитися з людьми й знову жити повноцінно, а не просто існувати.
Мені також дуже допомогло вивчення англійської. Одразу після приїзду я зосередився на вивченні мови. Певною мірою я став схожим на робота: навчався, працював, знову вчився, повторював усе по колу й намагався не накручувати себе. Можливість зосередитися на чомусь конкретному допомагала мені розуміти, куди рухатися далі, коли навколо було так багато невизначеності.

Я також намагаюся не надто занурюватися в новини. Напевно, емоційно це одне з найскладніших завдань для мене. Якщо я починаю забагато читати про те, що відбувається в Україні, мені стає дуже складно відволіктися від цих думок. Я думаю про все, що сталося, про людей, які досі там, і про невизначеність майбутнього. Тож іноді, щоб уберегти себе, я просто не читаю новин.
Переїзд вплинув і на мої стосунки з мамою. Ми разом приїхали до Великої Британії й певний час жили разом.
Вона переживала власні труднощі, а я — свої, і ми не завжди однаково реагували на те, що відбувалося. Нам обом було непросто, а збереження добрих стосунків вимагало багато терпіння та зусиль. Зрештою стало легше, але, думаю, нам обом були потрібні час і особистий простір, щоб пристосуватися до нового життя.
Зараз, через чотири роки, я почуваюся значно краще, ніж на початку. У мене зʼявилось більше енергії, а головне — я знову почав думати про своє майбутнє. Довгий час я просто робив те, що мав робити, бо так було треба. У мене не було відчуття, що я будую власне життя. Тепер я нарешті відчуваю, що маю сили й бажання планувати та справді створювати щось для себе.
Один із найважливіших висновків, яких я дійшов полягає в тому, що іноді нам просто потрібен час. Мені потрібен був час, щоб побути наодинці, осмислити те, що зі мною сталося, і поступово знову віднайти себе. Водночас я зрозумів, наскільки важливі люди поруч. Сьогодні спілкування й люди, які є в моєму житті, справді мене підтримують. Я також зрозумів, що можу почуватися цілком комфортно наодинці із собою й водночас насолоджуватися перебуванням у великій компанії.
