Оази серед бетону: маршрут прихованими куточками зниклого села Позняки
Історія Позняків — це дивовижна хроніка того, як мальовниче приміське селище з віковими традиціями за лічені роки перетворилося на один із найгустонаселеніших урбаністичних масивів столиці.
Перші згадки та походження назви
Офіційний літопис цієї місцевості розпочинається ще у 1571 році, коли в тогочасних документах згадуються так звані «бояри путні». Це були вільні люди, які не відробляли класичну панщину, а несли важливу військову та дорожню службу при київському воєводі, охороняючи стратегічні лівобережні підступи до міста.
Сама ж знайома нам назва остаточно закріпилася трохи пізніше, у першій половині XVII століття, коли великими тутешніми угіддями володіли заможні київські міщани Мойсей та Леонтій Позняки. Згодом, у 1631 році, вони продали частину своїх земель митрополиту Петру Могилі, який передав їх у власність Києво-Печерській лаврі, через що поселення тривалий час фігурувало в офіційних паперах як селище Позняковщина.
Важливу сторінку в історії поселення посідає й доба Гетьманщини: з 1648 по 1782 рік село входило до складу Гоголівської сотні Переяславського, а згодом Київського полку. Протягом XVII–XVIII століть Позняки залишалися типовим монастирським селом, де місцеві жителі підпорядковувалися Лаврі, активно займалися тваринництвом, рибальством, лозоплетінням, а плоди своєї праці продавали в Києві.
Побут позняківців
Через постійні весняні повені Дніпра, який щороку нещадно заливав низинне лівобережжя, село з часом природно розділилося на дві частини — Старі Позняки, що тулилися вище до залізничної колії, та Нові Позняки, які йшли вглиб до тутешніх озер. Наприкінці XVIII століття за наказом імператриці Катерини II відбулася секуляризація монастирських земель, селище відібрали у Лаври й передали у державну власність, а селяни перейшли до розряду державних.
Життя на Позняках повністю диктувала унікальна природа дніпровської заплави. Тут не було родючих чорноземів, натомість навколо простягалися безкраї заливні луки, піщані дюни та десятки чистих водойм, серед яких озера Корольок, Гарячка та Жандарка. Завдяки соковитим луговим травам тут вирощували чудову худобу, тому село активно забезпечувало правобережний Київ якісним молоком, сиром та м’ясом.
Окрім того, береги водойм густо заростали лозою, тож позняківці славилися на весь Київ як талановиті майстри з плетіння кошиків та рибальського знаряддя, а з соснових лісів неподалік брали деревину для будівництва подільських кораблів та барж.
XX століття стало для Позняків періодом суворих випробувань. Наприкінці 1920-х років тоталітарний режим розпочав репресії проти заможних селян та насильницьку колективізацію. Кульмінацією цього свавілля став Голодомор 1932 року, коли внаслідок штучно створеного голоду загинуло 740 місцевих жителів. Тоді ж було знищено й кам’яну православну церкву (новітній храм згодом зведений у 2000-х роках на вулиці Урлівській). А вже у 1935 році Позняки офіційно стали частиною новосформованого Дарницького району столиці.
Ера масштабної забудови
Київ стрімко зростав, і в 1989 році міська влада ухвалила рішення про зведення нового гігантського житлового масиву. Оскільки ця територія навесні все ще підтоплювалася Дніпром, будівельники застосували технологію гідронамиву: спеціальні земснаряди роками качали пісок із дніпровського дна, засипаючи озера, сади та будинки шаром піску завтовшки в кілька метрів. Більшість корінних позняківців отримали ордери на квартири у нових висотках, а їхні родові хати пішли під бульдозер. Саме тому ті поодинокі будиночки та клаптики землі, що збереглися сьогодні, є справжнім історичним дивом і свідченням неймовірної стійкості людей, які наввідріз відмовилися залишати землю своїх предків.
Оаза на Батуринській
Якщо звернути у двори між сучасними висотками на вулиці Анни Ахматової, можна натрапити на справжнє диво, яке юридично вже навіть не існує на сучасних картах міста — вулицю Батуринську. Тут, затиснута з усіх боків багатоповерховими житловими комплексами, збереглася приватна садиба киянки.
Власниця свого часу категорично відмовилася віддавати родову землю під забудову. Сьогодні безпосередньо під вікнами сучасних квартир розкинувся її зелений город. Тут живуть кози, кури, кролі та навіть вівця. Цей разючий візуальний контраст — квітучі яблуні, свіжозораний ґрунт і свійські тварини на тлі гігантських бетонних стін — став символом стійкості та незнищенності коріння лівобережного Києва.
Останній свідок
Наступна точка нашої мандрівки минулим — автентичний дерев’яний будиночок, що колись належав до головної артерії поселення, вулиці Позняківської. Оточений розлогими деревами, він самотньо стоїть неподалік від сучасного житлового масиву.
Його різьблені дерев’яні віконні рами та класичний дах виглядають дивовижним прибульцем із минулого століття. Поки навколо зрізали пагорби та засипали ніші під фундаменти нових кварталів, господарі цієї садиби вистояли проти пропозицій обміну на стандартні квартири у висотках.
Спадкоємець знищеної історії
Посеред сучасного масиву на вулиці Урлівській розташований Храм Успіння Пресвятої Богородиці. Для випадкового перехожого це просто охайний новітній церковний ансамбль, зведений уже у 2000-х роках. Проте для тих, хто знає історію Позняків, це місце має значно глибший сенс.
Новий храм звели неподалік від місця, де колись стояла старовинна кам’яна православна церква зниклого села Позняки. Той історичний храм, який століттями був духовним осередком для багатьох поколінь місцевих жителів, трагічно розділив долю сотень українських святинь.
Сьогодні храм на Урлівській слугує живим містком пам’яті між знищеним минулим Позняків та їхнім сучасним висотним сьогоденням. Він нагадує про те, що навіть після тотального руйнування та затоплення багатовікової історії під шаром намитого піску, духовна спадщина та пам’ять громади знаходять спосіб відродитися на тому ж самому місці.
Портал у дитинство біля озера Жандарка
Завершується наш маршрут біля історичного озера Жандарка — колишньої дніпровської стариці, що колись ділила селище на Старі та Нові Позняки. Саме тут пролягає остання збережена вулиця старого села, і прогулянка нею викликає дуже дивні, але водночас захоплюючі відчуття.
Потрапляючи сюди, на мить абсолютно забуваєш, що знаходишся в самому центрі галасливої столиці, посеред безжальних бетонних джунглів. Складається дивовижне враження, ніби ти раптом перенісся на сотні кілометрів від Києва і відпочиваєш десь у селі в бабусі біля ставка. У цьому прихованому куточку панує неймовірна тиша. Тут зовсім не чути виснажливого гулу автомобільних потоків чи шуму великого міста. Натомість простір наповнений лише чистим співом пташок та м’яким шелестом листя на старих деревах. Це справжній психологічний і візуальний портал у минуле, який доводить, що історію неможливо повністю закатати в асфальт, поки залишаються люди та місця, що її бережуть.
