Інсайди з презентації книжки «Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченка та Розалії Винниченко (1928–1935)»
У Києві під час XIV Книжкового Арсеналу відбулася презентація книжки «Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченка та Розалії Винниченко (1928–1935)» від видавництва «Комора». Видання відкриває перед читачами складну історію взаємин, творчого становлення та інтелектуального діалогу трьох яскравих постатей української культури.
Модерувала захід Оксана Павленко, а спікерами виступили Оксана Щур, письменниця та упорядниця книжки, і літературознавець Ростислав Семків. Центральною темою обговорення стало питання етики: де проходить межа між історичною цінністю епістолярної спадщини та вторгненням у приватне життя культурних діячів.
Видання, презентоване на події, є збірником листування письменниці Софії Яблонської та подружжя Володимира й Розалії Винниченків. У 2022 році Оксана Щур вирушила до передмістя Парижа, де в онуки Софії Яблонської — Наталі Уден — зберігається родинний архів. Спочатку дослідницю цікавили листи між Яблонською і галицьким критиком Михайлом Рудницьким, однак в архіві вона натрапила на папку з листами Володимира Винниченка. Саме ця знахідка стала поштовхом до створення книжки.
«Це (листування — ред.) було схоже на інтелектуальний роман, який пишуть самі персонажі, реальні люди, і вони ще не знають, чим закінчиться», — зазначила Оксана Щур.
Листи були написані у 1920–1930-х роках. Щоб читачі краще розуміли контекст епохи, книгу доповнили примітками. Водночас листування не виглядає хаотичним, а сприймається як цілісний сюжет.
Крім самих листів, у книжці також вміщено уривки зі щоденника Володимира Винниченка, що дають змогу подивитися на постать класика під іншим кутом.
«Винниченко пише листа, а тут йому Яблонська відповідає, і ось шматок з його щоденника: що він у цей час про неї записує. Ми ніби бачимо, як цей сюжет розгортається, і, відповідно, за цим дуже цікаво стежити», — зауважує Ростислав Семків.
У листуванні Володимир Винниченко є літературним наставником для молодої авторки. На той момент творчий шлях Софії Яблонської лише починався, а сама вона, виростаючи в галицькому мовному середовищі, прагнула краще опанувати наддніпрянську літературну норму. Винниченко постає як досвідчений співрозмовник, що надає цінну критику. Його настанови можуть зацікавити й сучасного читача, який шукає поради щодо роботи з текстом.
«Яблонська до нього, щоб ви розуміли, прийшла з трьома аркушиками якогось тексту та сказала: “Подивіться, будь ласка, чи є в мене талант?” на що Винниченко їй логічно сказав, що ви б може більше написали, бо цього трохи замало. Але він побачив в ній те, що людина, яка багато років займається літературою, бачить одразу: він помітив в ній цю унікальну авторську оптику, яку вона потім розвинула», — розповіла Оксана Щур.
Не менш важливою у книжці є й лінія із дружиною митця — Розалією Винниченко, без якої складно повністю зрозуміти історію цих взаємин.
«Про неї говорять переважно як про дружину Винниченка, але вона була цілком самодостатньою, просто не так багато залишила після себе текстів, бо, як казав сам Винниченко, вона дуже любила говорити та не дуже любила писати, зокрема й листи», — додає Оксана Щур.
Крім того, листи дають змогу дізнатися не лише про побут і творчість митців, а й про їхні подорожі. Наприклад, Софія Яблонська писала про Марокко й в різні періоди життя мешкала на французьких островах. Володимир і Розалія Винниченки, своєю чергою, на півдні Франції захоплювалися натуризмом (нудизмом) і навіть замислювалися над тим, щоб зайнятися виноробством.
У листуванні часто згадується й Париж, де Володимир Винниченко придбав квартиру на гонорари від своїх книжок. За словами учасників презентації, твори письменника виходили в тому ж видавництві та в тій самій серії, що й книжки Тараса Шевченка, що забезпечувало Винниченку стабільний дохід. Через згадки про Париж, подорожі та коло знайомств листування відкриває ще один вимір епохи — середовище українських інтелектуалів, які жили та творили за межами України.
«У всіх трьох є енергія щось робити, писати, рухатися, переміщатися. Як у Яблонської: то вона там, то вона там. А в Розалії є свій момент: вона лікує гіпнозом і магнетизмом. І Винниченко, до речі, дуже часто працює як такий імпресаріо1 Розалії: він до неї на сеанси приводить людей. І Софія Яблонська каже: “Мені легше стало після того, як вона щось там зробила”, так що це теж дуже цікаво. Розалія абсолютно переконана в тому, що може зробити людям краще, і людям справді стає краще», — зазначив Ростислав Семків.
Читайте також: Один день очима відвідувача Книжкового Арсеналу 2026
Учасники події погоджуються: багатотомні академічні зібрання листів — це хороша база для науковців, але широкий читач навряд чи подолає їх повністю. А ось такі компактні, сюжетно вибудувані видання, де листи об’єднані спільною історією та прокоментовані живою мовою, мають потенціал для зацікавлення ширшої аудиторії.
«Узагалі ця історія була не лише й не стільки про якийсь “архівний дайвінг” і про те, щоб когось викрити чи знайти якісь таємниці. Це була моя особиста подорож історією трьох людей про їхні амбіції, про їхню самотність, про їхню любов, про їхню творчість і про їхню безмежну допитливість і весь той драйв, який ними рухав у різних країнах попри історичні обставини», — підсумувала Оксана Щур.
Книжка відкриває Софію Яблонську та подружжя Винниченків не лише як знакових постатей української культури, а і як людей зі своїми почуттями, сумнівами, творчими пошуками та життєвими виборами.
- Імпресаріо — підприємець; той, хто організовує культурні заходи (концерти, виступи, гастролі). ↩︎
