Між двома домівками
Із самого дитинства я мав лише одну мрію — стати професійним футболістом. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну моя сім’я вирішила, що мені варто переїхати до Великої Британії, і це була неймовірна нагода спробувати себе у найфутбольнішій країні світу.
Це був один із найскладніших періодів у моєму житті, адже рідне українське «Доброго ранку!» перетворилося на “Good morning!”, а знайомі стежки, якими я ходив до футбольного поля, змінилися зовсім новими й незвіданими дорогами.
В Англії нас прийняли спонсори — Ніл та Деніз, які погодилися надати нам кімнати для проживання у новій країні. Вони робили все, аби ми почувалися як удома. На жаль, ми жили в поселенні, звідки до найближчого маленького містечка можна було дістатися лише п’ятьма автобусами на день.
Поруч у нас не було ні друзів, ні знайомих. Ми почувалися віддаленими від усього світу й дуже самотніми. Єдине, що мене рятувало, — футбольне поле, розташоване на території містечка. Це було місце, де я міг забути про всі свої проблеми й відчути себе так, ніби знову граю у футбол з друзями в Україні.
Моя сім’я та спонсори почали шукати команду, у якій я міг би продовжити свої тренування. Зрештою Нілу зателефонував тренер Джош і запросив мене на тренування до команди Paulton Rovers U18, а з вересня 2022 року я також почав навчатися у коледжі.
У команді мене чудово прийняли, і я став одним із її лідерів. Натомість у коледжі англійські студенти розбилися по своїх групках, і мені було дуже важко знайти друзів. У них були власні жарти, стиль спілкування та теми для розмов, до яких мені було непросто долучитися. Загалом вони ставилися до мене дуже добре, але я все одно почувався відстороненим. Лише футбол після уроків рятував мій моральний стан.
Після випуску з команди U18 та коледжу я вступив до University of the West of England, де знайшов українську спільноту.
На жаль, у цей період я почав часто травмуватися, нерідко залишався наодинці й не міг займатися улюбленою справою — футболом, який завжди допомагав мені триматися. Через травми доводилось зосереджуватися на лікуванні та відновленні.
Тоді я почав шукати своїх — українців, із якими я міг познайомитися, спілкуватися та гарно проводити час. Так я натрапив на українську спільноту UWE UkrSoc, де зустрів справді гарних та крутих людей, спілкування з якими приносило мені шалене задоволення.
Під час відновлення після травм, я потрапляв у команди, у яких почувався чужим і відстороненим. Тренери не довіряли мені й не давали достатньо грати, а стосунки з іншими гравцями складалися не найкращим чином. Через це я знову почувався самотньо й відчужено. Я просто хотів знову почати насолоджуватися своєю улюбленою справою.
Вперше за чотири роки я приїхав до України, де побачився з рідними та друзями. Я знову зіграв у футбол на своїх рідних полях, але дім уже не здавався таким самим, яким я його пам’ятав. Люди навколо змінилися, а разом із ними змінився я.
Приблизно за тиждень перебування вдома я поступово звик до думки, що справді повернувся туди, де виріс, ходив до школи, уперше навчився бити по м’ячу й просто насолоджувався життям. Я знову почав відчувати, що справді вдома. Водночас розумів, що маю втілити свою заповітну мрію. Саме тоді я ще чіткіше усвідомив, що перебуваю у Великій Британії не просто так, а для того, щоб здійснити свою місію.
Врешті-решт, я зрозумів, що дім — це не просто місце, де ти живеш. Він може бути там, де ти почуваєшся комфортно, де поруч є люди, які тебе підтримують, і де ти можеш бути собою. Але справжньою домівкою для мене все одно залишається місце, де я відчуваю душевний спокій.
Україна назавжди залишиться місцем, де почалася моя історія, а Велика Британія стала місцем, де я продовжую її писати й рухатися до своєї мети.
