Будинок Верховної Ради: архітектура, яка стала декорацією історії

24 серпня 1991 року в цій будівлі змінилося значно більше, ніж назва установи на табличці. У сесійній залі Верховної Ради УРСР депутати проголосували за Акт проголошення незалежності України. До зали внесли синьо-жовтий прапор, який накрив парламентську трибуну, а за кілька днів український стяг підняли над куполом будівлі.

Будинок проєктували в іншій державі, для іншого парламенту й іншої політичної системи. Будівництво завершили у 1939 році — за два роки до початку німецько-радянської війни і більш ніж за пів століття до проголошення незалежності України. Автором став київський архітектор Володимир Заболотний.

Сьогодні ця споруда на вулиці Михайла Грушевського, 5 сприймається передусім як будинок українського парламенту. Водночас її архітектура зберігає риси епохи, в якій вона виникла, а історія — сліди кількох політичних трансформацій. Це будівля, яка пережила війну, відбудову, зміну державних символів і саму державу, для якої була створена.

Новий парламент для нової столиці

У 1934 році столицю Української СРР перенесли з Харкова до Києва. Разом із цим почалася масштабна перебудова міського центру: тут концентрувалися органи влади, проєктувалися нові адміністративні споруди, змінювалася міська інфраструктура.

Український парламент на той час працював у Маріїнському палаці. Історична споруда XVIII століття, однак, не відповідала новим потребам республіканського органу влади. Перед архітекторами постало питання створення великої сесійної зали та необхідної кількості службових приміщень.

Спочатку розглядали варіант перебудови самого Маріїнського палацу. Та від цієї ідеї відмовилися — замість втручання в історичну споруду вирішили звести поруч новий парламентський будинок. 

Проєкт Володимира Заболотного

У 1935 році провели закритий конкурс на проєкт нового сесійного будинку. У ньому взяли участь кілька відомих київських архітекторів, серед яких Володимир Риков, Яків Штейнберг, Сергій Григор’єв та Володимир Заболотний. Переміг проєкт Заболотного.

Для Києва це було важливим рішенням. Споруда мала відповідати статусу головної адміністративної будівлі республіки, але водночас не домінувати над навколишнім міським середовищем.

Будівництво тривало з 1936 до 1939 року. Заболотний приділяв увагу не лише зовнішньому вигляду. У проєкті передбачили шість входів і вестибюлів, розділених відповідно до функцій будівлі. Окремі маршрути призначалися для депутатів, членів Президії та уряду. 

У будинку також встановили централізовану систему кондиціонування. Вона могла не лише охолоджувати, а й підігрівати та ароматизувати повітря. Для адміністративної споруди кінця 1930-х це було складним інженерним рішенням. 

Скляний купол над сесійною залою

Найвпізнаваніша деталь будівлі — скляний купол. Його поява була пов’язана не тільки з композицією фасаду.

Через центральний плафон денне світло потрапляє до сесійної зали. Під куполом розміщена велика люстра, форма якої нагадує соняшник — один із мотивів, що використовували в українському декоративному мистецтві.

Купол став своєрідною вертикальною віссю всієї споруди. Зовні він формує силует будівлі, всередині — визначає простір, у якому відбуваються пленарні засідання.

Після Другої світової війни конструкцію довелося відновлювати. Під час реконструкції Заболотний навіть пропонував змінити висоту купола, піднявши його на один-два метри. Від цього рішення зрештою відмовилися. 

Скляна конструкція потребує постійного технічного догляду. У XXI столітті проводили роботи з очищення та захисту металевих елементів від корозії, замінювали й герметизували скляні частини.

Війна і відбудова

Будинок Верховної Ради пропрацював лише кілька років до початку Другої світової війни. Під час бойових дій споруда зазнала значних пошкоджень.

Після звільнення Києва постало питання її відновлення. У 1944 році спеціальна комісія оцінювала стан будинку та вартість робіт. Відбудову знову доручили Володимиру Заболотному.

Роботи тривали у 1945–1947 роках. При цьому архітектор не просто відновив пошкоджені частини. До основного об’єму додали триповерхову частину для службових приміщень із внутрішнім подвір’ям. 

Так сформувався комплекс Верховної Ради, який у своїй основі зберіг архітектурний задум Заболотного, але вже мав досвід воєнного руйнування і післявоєнної реконструкції.

24 серпня

Влітку 1991 року Радянський Союз стрімко втрачав свою політичну цілісність. В Україні питання незалежності вже не було абстрактною дискусією.

24 серпня депутати зібралися на позачергове засідання Верховної Ради УРСР.

О 17:55 почалося голосування за постанову про проголошення незалежності України. «За» проголосував 321 депутат. О 18:00 відбулося голосування за Акт проголошення незалежності — 346 голосів «за». 

У цей момент будинок, створений як парламентська споруда Української РСР, отримав новий політичний зміст.

До сесійної зали внесли синьо-жовтий прапор розміром 8 на 4 метри. Його розгорнули над парламентською трибуною. Серед депутатів, які вносили стяг, були В’ячеслав Чорновіл, Микола Поровський, Іван Заєць, Ярослав Кендзьор, Ігор Деркач та Володимир Крижанівський.

Фотографії цього моменту стали частиною української історичної пам’яті.

Прапор також залишився в будівлі. Сьогодні він зберігається як Прапор Незалежності — історична реліквія, пов’язана з проголошенням незалежності. 

Читати також: Привиди республіки — маршрут київськими вулицями, де гартувалася незалежність Української Народної Республіки

Архітектура, яка залишилася свідком

Будинок Верховної Ради пережив війну та відбудову і зрештою став місцем одного з найважливіших політичних рішень ХХ століття для України. У цьому сенсі споруда — не стільки пам’ятник одному політичному режиму, скільки своєрідний архів у камені.

Тут змінювалися державні символи, політичні покоління та самі уявлення про українську державність.

24 серпня 1991 року під скляним куполом, який створювали для радянської сесійної зали, розгорнули синьо-жовтий прапор і проголосували за незалежність. Будівля не змінилася за один день. Змінилася країна, частиною історії якої вона стала.

Саме тому сьогодні будинок Верховної Ради варто розглядати не лише як місце роботи українського парламенту. Це одна з тих київських споруд, де архітектура і політична історія буквально накладаються одна на одну — і де простір, створений для однієї держави, зрештою став декорацією народження іншої.